Дежавю або розпач Андрія У.

Два птахи летіли високо в небі, плавно і легко опускаючись вниз, то підіймаючись вгору, в безкрайому просторі, де не було нікого, крім них і вітру.

Здавалось, ніби вони завжди знали цей танець, ніби він був вплетений у тканину їхнього єства. Здавалося, думки текли між ними, як тиха течія, а їхній політ був симфонією руху — крило — торкалося крила, серце – поруч з серцем. Дрейфуючи в повітрі як одне ціле, вони рухалися разом, як єдина мрія, що розгортається в небі.

Сьогодні мій день народження. Тридцять вісім років я живу на цьому світі. Тридцять вісім років, я, Андрій Узвозенко, топчу цю землю, вдихаю кисень, споживаю красу краю, де мені пощастило народитись.

Якщо бути чесним, життя моє – марне. Я існую, я дихаю, їм, розмовляю, купую – це так. Та чи живу я? 

Я споживач і спостерігач, можливо, навіть вуайєрист. Я чекаю життя; мрію про життя – своє життя. Як чудово було б одного разу прокинутися і подумати: я найщасливіша людина на світі!

Я завжди роблю те, що хочуть від мене інші. Донедавна я вважав, що так жити безпечніше: всім догоджати, бути зручним, легким – непомітним.

Але зараз, я усвідомлюю ціну: ні близькості з іншими людьми, ні справжнього зв’язку, ні друзів. В обмін на поступливість усе життя я заслужив лише порожнє відчуття відчаю.

Усвідомлення самотності вразило мене зненацька. Воно вискочило з тіні, як щур, що перебігає дорогу, раптово й небажано, але його неможливо ігнорувати.

– Будь ласка, вкажіть імʼя та телефон вашого екстреного контакту, – звернулась до мене приваблива медсестра у клініці. На жаль, на безіменному пальці виблискувала обручка. Я перевірив.

– Так, звісно, – удаючи, що я уважно перечитую пункти в анкеті, я дивився на аркуші. Кого я міг вписати? Я замислився. Кому було не все одно? Хто занепокоївся б в разі мого нещасного випадку? Василь з роботи? Галина з бухгалтерії? Дядько, якого я не бачив три роки? Двоюрідна сестра, з якою не підтримую звʼязок? 

Я вписав свій старий номер телефону, недійсний. Недійсний, так само як і мій екстрений контакт.

Часто я почуваюся сновидою, який пливе тьмяно освітленими коридорами, нескінченно тягнучись уві сні до одних і тих же дверей. Кожного разу, відкриваючи їх, я сподіваюся на щось інше всередині, на якесь тихе перетворення, сім’ю, дружину, друзів… диво.

Але диво не приходить. 

Сьогодні мій день народження, я народився вранці, о 6.30, так розповідала мама. Сьогодні – мій день, але ніхто не питає, «Чим би тобі хотілось сьогодні зайнятись, Андрію?» Ні. Мужики на роботі питають, «Ти виставляєш? Куди йдемо після роботи? Тільки недалеко, щоб того, до комендантської встигнути». 

Телефон не дзвонить. А привітань навіть у фейсбуці немає, бо я давно перестав ним користуватися. Ті хлопці з роботи хочуть від мене лише безкоштовної випивки.

Замість бару, мужиків та випивки, я купив квиток на електричку. Вперше в житті їду першим класом. Подорож – недовга, дві з половиною години. Я їду туди, де народився. 

На вокзалі мене охоплює хвилювання: а що як мене хтось впізнає? Хтось з однокласників або вчителів, які покладали на мене великі надії? Колишні друзі? Дівчина Оля з паралельного класу? Я запалюю цигарку, розглядаючи своє відображення у кіоску з шаурмою. Півобличчя закриває густа темна борода. Я перестав голитись з того часу, як Ліза пішла, понад два роки тому. Вирішив дати волоссю буйно рости, лиш інколи підстригаю, щоб не скидатися на попа. Бачила б вона мене тепер – став схожим на «мужика». Принаймні ззовні. 

Затерті тролейбуси з великими рогами роблять неспішний поворот, важко повертаючи своє старе тіло на крузі. Я памʼятаю їх з дитинства: запилені, насуплені, зі скандальними бабами всередині.

До центру міста недалеко, я іду пішки.

Тут і там відкрились нові кафе, італійська, азійська кухня, кав’ярні, що пропонують повний спектр столичних сортів кави — ристретто, кортадо, макіато, ірландську каву з льодом, café glacé. Я пам’ятаю той час, коли було лише дві кави на вибір: чорна або кава з молоком.

Проходжу зруйнований «Будинок офіцерів». В нього влучила російська ракета минулого року. Від будівлі залишився скелет бетонних конструкцій, порожні віконні отвори без скла.

Це сталося вдень, як полюбляють росіяни, щоб завдати якомога більше жертв. Пам'ятаю, як передивлявся стрічку новин з переліком жертв, шукаючи очима знайомі фамілії. 

На щастя, не знайшов.

На одну ніч я зупинюсь в готелі на центральній вулиці. Ось воно як, у місті дитинства, я – турист. Вікна мого номера виходить на центральну вулицю. Блакитні трамваї голосно тарабанять по вулиці, прямуючи у різних напрямках. Зустрівшись на мить, водійки трамвая привітно вітають одна одну через вузьке вікно кабіни. Блимають фари, лунко звучить сріблистий гудок.

Життя у цьому місті тече розмірено та спокійно, як річка. Тут немає метро, заторів, широкого вибору розваг . Розваги потрібно шукати самостійно. На мій сімнадцятий день народження, Жека, Руся та я сиділи у «стекляшці», на протилежній стороні вулиці. Вона має дивну форму накладених один на одного кубів зі скла. Грошей було мало, тому ми пили коньяк та закусували тонко нарізаними шматочками лимона. Тепер, за тим складним кубом, розмістився пристойний італійський ресторан, зі столиками й привітними офіціантками. 

В епоху до існуванням гугл карт, соціальних мереж та застосунків для знайомств, ми пили переважно у підворіттях, над річкою, або в наливайках, де розливали чорний алкоголь у пластикові стакани, не питаючи скільки нам років. З дівчатами ми знайомилися на вечірках, концертах чи біля водонапірної башти.

Тяжкий й урочистий бій дзвіниці розбудив мене вранці. Я не відразу зрозумів де я. За вікном, наче повозка набита сріблом, торохтів трамвай. Який зараз рік? Яке століття?

Я розплющив очі й мене засліпила чиста блакить прозорого неба. Я прокинувся, а мені вже тридцять дев'ять. Від цього усвідомлення стає гірко і соромно. 

В наплічник складаю зубну щітку, цигарки, та чорну худі. Виходжу з готелю, а ноги самі ведуть мене бруківкою спогадів, через парк, водонапірну башту, навколо якої вишукувались в ряд запашні кафе.

Спускаюсь схилами вниз, до води.  

Скільки весняних та літніх днів, та що там, кожен сезон ми проводили тут, біля мосту, серед густої зелені Південного Бугу. Кажуть, що на дні річки лежить острів, до якого колись ходив паром. Жека якось шукав його, пірнав посеред позеленілої води влітку, поки ми сиділи на березі. 

– Знайшов? – кричали ми йому, передаючи пляшку дешевого портвейну один одному.

– Щось бачив? – питав я його голову, що стирчала посеред річки, як поплавок. Долонею я витирав розлитий по обличчю солодкий портвейн. 

– Нічого! – розчаровано відповідав Жека, балансуючи на поверхні води, однією рукою оправляючи захисні окуляри.

– Шукай далі! – хитро примруживши очі, мутні від алкоголю, відповідав Руся.

Останній раз я бачив Русю, перед тим як він переїхав до батька у Росію, дванадцять років тому. Жека продав батьків жовтий «Москвич», виніс багато речей з батьківської квартири, щоб розплатитись з боргами. Його батьки писали на нього заяви в поліцію, клали його у психіатричну лікарню. 

Коли почалась повномасштабна війна, Жеку мобілізували. 

Руся якийсь час був музикантом, потім – художником, та врешті вибрав «справжню професію для чоловіка», роботу коваля, або «художника по металу», він наполягав на цьому титулі. Жека писав вірші, прозу, інколи пісні, мав велику колекцію музики. На гітарі Жека грав краще ніж Руся, і це Русю помітно дратувало. 

Пісня «Я солдат», харківської «П’ятниці», особливо добре виходила у Жеки, за неї перехожі у парку кидали стільки, що вистачало на алкогольний бенкет і, щоб запросити дівчат.

Коли ми, а радше Жека та Руся, знайомились з дівчатами, а потім вели їх в місце для інтимного усамітнення – на кладовище, я завжди стояв на варті, і не брав участі у групових розвагах. 

Ми були трьома друзями, з різними характерами. Руся, неговіркий, з брутальним поглядом впевненого у собі широкоплечого красеня. Він притягував дівчат, як магніт.

Жека – балакучий, дотепний, з феноменальною пам'яттю на поезію; зеленоокий хлопець, з обличчям вокаліста бой-бенду.

Поміж них двох я мав найменше впевненості в собі. Я був тлом, на якому сяяли дві яскраві зірки. Ця роль мене влаштовувала.

Бувало, що ми сварились, розходились по своїм куткам міста. Та попри все, наш зв'язок був міцним. Аж поки він не обірвався  раптово, як струна посеред пісні. 

 Інколи я думаю про Жеку та про Русю. Що як доля зіштовхне їх, друзів дитинства, на полі бою? На чиїй стороні воюватиме Руся, наполовину українець? Що, як доля зіштовхне мене та його? Чи підніметься його рука зробити постріл в мене, навести на мене дрон? Чи підніметься моя рука?

Мене раптом охопило невтримне бажання зателефонувати Лізі. Хотілося почути її голос — живий, теплий, справжній. Мені потрібно було вилити їй усе: думки, що клубочились у голові, спогади, що боліли, сумніви, що не давали спокою. Плакуча верба повільно хиталась над каламутною течією, мов шовкове волосся дівчини, яка стоїть до мене спиною, мовчазна та далека.

Але на тому кінці вже ніхто не чекав. 

За два тижні до початку повномасштабної війни Ліза склала речі в коробки, кинула ключ від квартири в поштову скриньку — і пішла. Для Лізи я був недостатньо амбітним та успішним, не мав власної машини чи квартири, та інших доказів успіху та пристосованості до життя. У неї — нові стосунки. Вона забула про мене напрочуд швидко. Я ж про неї майже забув.

Я повільно крокую до водонапірної вежі — колись вона була магнітом для міських невдах і початківців-романтиків.

Сім ярусів, вісім кутів, прапор з гербом на спостережному пункті. Башті понад сто років, та за винятком незначних слідів від снарядів, башта пережила другу світову війну та революції неушкодженою. Біля башти була наша звична локація для зборів, знайомств, заробітку, бійок. Навколо башти завжди лунає музика. Музику чути й зараз,

Я солдат, ми вільної країни сини 

Я герой, про мене напишуть романи.. 

На тій же лавці, де ми колись просиджували, співає хлопець. Корпус його гітари «дредноут», обліплений наліпками, очі захоплено дивляться крізь простір. Деякі перехожі кидають гроші у чорний крислатий капелюх, що лежить поруч. Дві дівчини зупиняються і слухають. Їхні губи беззвучно рухаються, повторюючи український переклад тексту пісні. Пісня, яку колись співав Жека, була написана російською, а тепер звучить українською.

На мить я бачу Жеку у сірій куртці, з бритою головою, поруч нього сидить Руся, відбиває ритм на маленькому барабані. Поспішають студенти, працівники офісів, діти з батьками.

«Підтримайте місцевих музикантів», посміхаючись кажу я, протягуючи капелюх з монетами на дні. Поважний пан у шкіряному картузі кидає двадцять гривень. Не приховуючи радості гукаю хлопцям,

– Двадцятку кинули! 

Руся схвально киває. Жека не чує і не бачить мене, співає останній куплет, з заплющеними очима. А коли закінчить грати, усміхнеться задоволеною посмішкою чеширського кота.

З колонок на башті забриніли перші ноти «Оди до Радості». Я кидаю в капелюх музиканта гроші, та пильно вдивляюсь в нього, наче знайшов вицвілу плівкову фотографію двадцятирічної давності. Я хочу сказати йому: "Будь розумним, хлопче. Не давай компромісам зруйнувати своє життя ". 

Але хто я такий, щоб комусь радити? З рюкзака дістаю пачку сигарет і стаю під деревами, випускаючи дим.

Стара липа біля башти заворушились листям. Серцеподібні сизі листки, нахилившись один до одного радились про щось, пошепки. Їх стишену розмову розносить вітер. Їх шепіт — незбагнений, його мова – таємний алфавіт.

Коли я проходжу попід липою, тиша спадає на світ, і повітря мерехтить стародавніми голосами. Таке відчуття, ніби саме дерево нахиляється до мене, та шепоче мовою, давнішою за час, воно каже: все мине... все мине... і повториться знову… все мине.. 

Листя ворушиться, як невидимі аркуші на вітрі. "Відпусти... відпусти", вони шепчуть. Тіні не залишаються... хай минають... відпусти..